Барвінок і Дзен

Казка про пошуки щастя

Давно це було. Ще тоді, коли люди розуміли мову рослин і тварин, річок та вітру, коли знали та цінували їх чарівну силу, коли ще пам’ятали, що таке щастя, любов та кохання.

У ті славні часи жив собі в тихому українському селі, біля затишної та чепурної хатки, непримітний кущик з блакитно-синіми квіточками на ймення Барвінок.

Не жив, а бідкався: то сонечко його дуже припече, то дівчата обірвуть, аби уквітчати свої віночки, то господиня наріже та запарить у ночвах, щоби викупати немовля.

Не мав щастя-долі та й годі! Хоч з двору тікай та йди їх шукати!

От, і знову до нього прямує дівчина! Припав до землі Барвінок, принишк. Та цього разу не по його квіточки йшла красуня, а до свого парубка, що чекав на неї біля колодязя.

«Яка я щаслива, Іванку, що покохала тебе», – каже синьоока чорнобровому. А від нього лунає: «Який я щасливий, Оленко, що люблю тебе так палко!»

«Ну, от! – подумав Барвінок, – як людям просто: люблять-кохаються – та й вже щасливі! Їх щастя – в любові! А мені кого любити? Хто мене, дрібного й непримітного, полюбить? Ех, піду втоплюся!» Та й поворухнутися не встиг, як нове, осяяне посмішкою й задоволенням, обличчя запливло у двір. То господар повернувся з поля додому.

«Здоров будь, Іване! Йди-но обійму тебе, доню! – радісно привітався із молоддю, – Щасливий день сьогодні: хоч і багато роботи було, але все зроблено та саме так, як хотілося! Йдемо до хати обідати!»

«Іще один щасливий! – якось сумно відмітив Барвінок, – Його щастя – в роботі? Може, й мені б воно посміхнулося, якби ж то знав, що ж мені робити? Нічого ж не вмію! Ех, піду вчитись! Та якій же ж справі?»

«Чоловіче! – загукала з хати та перервала безвихідь думок Барвінка господиня, – Ось лише глянь, що наше наймолодше щастя утнуло!» – й радісно засміялась, а разом з нею – й усі інші в хаті.

«Ти бач! – заздрісно подумалось Барвінку, –  у пані Марічки навіть не одне, а аж чотири щастя, і на п’яте чекає! ЇЇ щастя – діти та сім’я! Може, й мені дітей завести? О! На мисливця й звір біжить!» – то з-за клуні до колодязя прямував лелека Бузько Чорногузович.

Люди вірять, що лелеки приносять їм в оселі душі новонароджених дітей. Та й мандрують лелеки багато, багато країн бачать, багато інших птахів зустрічають у вирії, – має ж Бузько щось знати про щастя! От і пожалівся йому наш Барвінок на долю свою нещасливу, а Бузько йому й оповів, що для нього найбільше щастя – повертатись додому, на батьківщину, де усе таке рідне, безпечне, приємне! Та Барвінку таке щастя – не в пригоді: він же ж від своєї оселі ще й кроку не зробив! А от про пошуки щастя за кордоном вже замислювався. Чи не розкаже йому поважний Бузько Чорногузович, як його ласка, про свої мандри світом?

І тут згадав наш лелека про цікаве: як у вирії затоваришував із головним птахом далекого Китаю – Журавлем Червоним, та від нього вже багато почув про Дзен. Що воно таке, Чорногузович достеменно не зрозумів, але саме той Дзен – так його знають у світі, а китайці кличуть Чань – допомагає кожному охочому китайцю, чи кому завгодно іншому: хоч і українцю, як Барвінок, досягнути стану повного щастя! Тільки набувається воно не так просто, а за певних умов, про які Бузько нічого не знає.

Як затріпотіли листочки Барвінка! Як засяяли синім його квіточки! Ось воно! Десь там далеко, в інших краях, роздають щастя майже задарма! За якісь дрібнички: усього лише за якісь певні умови!

«Хочу в Китай, де щастя звисає з кожного дерева!» – заволав несамовито Барвінок та так обплутав ноги переляканого лелеки, що тому було ніде дітись, як лише погодитись допомогти Барвінку дістатись Китаю.

На ранок вони відлетіли. Дорога була далека: над болотами, лісами й горами московитів. Дорога була небезпечна: ті кляті московити усіляко намагались влучити з чого тільки могли у мандрівників з України. І що їм наша Україна? Чи своєї тайги не вистачає?

Десь вже за Уралом і ближче до Тянь-Шаню втома взяла своє і наші герої зупинились перепочити біля якоїсь гірської дороги. Вона ще будувалась і багато людей довбало гранітну скелю, щоби пробити в ній шлях … куди? Поки Бузько Чорногузович відпочивав та відновлював сили, Барвінок підійшов до одного з робітників та спитав, що ж той тут робить?

«Довбаю скелю! Хіба не бачиш?» – роздратовано відповів сумний та стомлений чоловік.

«А це буде дорога?» – усе ж спитав малий.

«А воно мене обходить? Ніколи не цікавився. Лише виконую свою роботу: б’ю каміння!» – сказав чолов’яга та гупнув по скелі так, що мало не засипав Барвінка друзками.

Та наш малий не образився, бо співчував: той робітник був так само нещасний, як і Барвінок на своєму подвір’ї: ніщо його не тішило, не бачив він сенсу ані у своїй роботі, ані у своєму убогому житті.

Але ж цікавість – велика сила і вона привела нашого героя до іншого робітника, котрий завзято та швидше за попереднього прокладав дорогу в скелі. Цей також не знав, куди ж приведе дорога, але був радіснішим, бо за кожен метр відвойований у скелі добре платили, і він заробляв собі на «клаптик землі та двох рабів». До чого тут раби і як вони можуть зробити щасливим, Барвінок не зрозумів, але ж то була земля московитів і, чував він, рабів там у них було багато споконвіку.

Третій каменяр не просто працював, а ще й наспівував! Та ділянка, ним оброблена, була більша та охайніша, ніж у попередніх!

«У Вас така важка робота, а Ви її так добре робите та ще й радієте!» – здивувався Барвінок.

«Так, я – щасливий! Я будую дорогу в Долину Достатку! Там усім буде тепло і затишно. Там усі будуть багатими та вільними! І я серед них з моєю сім’єю!»

«Так важко працює, а щасливіший за всіх! – подумав Барвінок. – Мати сенс життя, бачити гідну мету та йти до неї – це щастя? Дзен його знає! Подумаю потім!» – і побіг до Бузька, бо ще дужче й ще швидше хотів дістатись до Китаю та знайти там Дзен.

Далі буде.

Хочете дізнатись, що було далі? Готові поділитись своїми враженнями? Зазирніть сюди.

А як, на Вашу думку, розгорнулись події далі? Чи знайшов Барвінок щастя? Яке воно, Барвінкове щастя? А Ваше? Що робить Вас щасливими?  Ви вже живете щасливим та успішним життям? Чи зацікавить Вас курс “Шлях до успіху та щастя”? Чи є кому його порекомендувати?